4 березня 2026 р.
Я спостерігаю різні типи реакцій українців щодо атаки Іраном Арабськи Еміратів.
Для тих, хто мене не знає: ми живемо в ОАЕ майже 13 років. Ми не приїхали сюди “за красивим життям”. Переїзд був продиктований обставинами.
Коли нашій молодшій дитині був 1 рік, у неї розвинулася важка астма, яку провокував український клімат. Ми шукали не лише лікування, а й середовище, в якому вона зможе дихати. Ми приїхали в ОАЕ на кілька тижнів перевірити реакцію — і їй стало краще. Так ми прийняли рішення переїхати.
Паралельно в Україні у мого чоловіка виникла складна ситуація з роботою. Він іноземець і викладач за покликанням. Йому відмовляли в соціальному пакеті лише через те, що він одружений з українкою. Це суперечило нашим цінностям. Перше ж місце, куди він подався в ОАЕ, прийняло його. До цього він вже 7 років жив тут, знає культуру, любить арабський світ і міжкультурне середовище. Тому ми тут не поверхово.
Зараз я бачу 3 типи реакцій з України.
1. Співчуття, молитви, підтримка. Це реакція людей, які знають, що таке перший шок війни: прокидатися від вибухів, шукати укриття, приймати рішення — їхати чи залишатися, як захистити дітей і забезпечити базові потреби.
2.«Тепер ви відчуєте, як це — жити під обстрілами 4 роки!». Я розумію цю фразу. У ній багато болю, втоми, крику: “Почуйте нас!!!”. І правда в тому, що те, що пережила Україна, особливо в перші дні повномасштабного вторгнення, — це інший вимір інтенсивності. Наземний наступ, відсутність налагодженої ППО, руйнування міст — це непорівнювано важче. Моє серце з Україною, і я цього не применшую.
3. Насмішка. Мем про «тривожний рюкзачок середньостатистичного мешканця Дубаю», наповнений діамантами і грошима. Я — середньостатистична мешканка Дубаю. І в мене немає такого рюкзака. ОАЕ — це країна великих контрастів. Тут є надзвичайно багаті люди і є ті, хто живе дуже скромно. Узагальнення — несправедливі.
Це боляче.
Я вважаю, що справедливо сміятися, коли ми сміємося з себе — коли гумор допомагає нам пережити власну травму. Справедливо сміятися з ворогів. Справедливо з іронією говорити про політику. Але це доречно пізніше — коли перший шок минув.
Нечесно сміятися з людей, які не зробили тобі нічого поганого і які зараз переживають страх. Так, масштаби інші. Так, страждання України глибші й довші. Але шок — це шок. Страх — це страх.
Страждання не вимірюються лінійкою. Ми не можемо передбачити, як саме загроза ракет і невідомість вплинуть на конкретну людину. Кожен має свою межу витривалості.
Просто уявіть людей, яким може немає куди піти в укриття (це моя родина). В Україні — холод. І навіть там, попри весь жах, є можливість поїхати в село, затопити піч, зігрітися альтернативним способом.
В ОАЕ ситуація інша. Якщо зникне електрика — не буде чим охолодитися. В умовах спеки це питання не комфорту, а фізичного виживання. Море в спекотний сезон не рятує — воно як джакузі.
Тут мало фермерства. Більшість продуктів — імпорт. Якщо зупиниться імпорт, виростити щось для себе в умовах пустелі значно складніше, ніж в Україні.
Прісна вода — це переважно десалінована морська вода. Без електрики не працює процес опріснення.
Під загрозою може опинитися забезпечення базових потреб: вода, їжа, можливість охолодитися.
Я пишу це не для порівняння «кому гірше». І не для того, щоб змагатися болем.
Я пишу це, щоб попросити про співчуття.
Співчуття хоч не зменшує болю України, не применшує нашого досвіду війни, проте дозволяє нам залишатися людьми — навіть тоді, коли світ навколо нестабільний і страшний.
Моє серце любить Україну і водночас я вдячна країні, де ми живемо зараз.
І мені хочеться, щоб у цьому складному часі ми обирали не насмішку, а людяність.