Сьогодні ми згадуємо жертв Голодоморів. Ми поминаємо тих українців, які загинули попри те, що тяжко працювали на родючій землі. Сьогодні заблищать своїми вогниками на підвіконнях свічки пам’яті. Сьогодні ми подякуємо Богові за те, що вижили як народ, попри все. І попросимо хліба насущного для тих українців, які його сьогодні потребують: тих, хто опинилися під окупацією та в полоні.
Щороку я запалюю свічку пам’яті зі своїми дітьми, а також розповідаю їм ці сумні сторінки історії нашого народу. Ми не відкриваємо підручник “Історія України” і не вишукуємо там матеріал про Голодомор 1932-33 або 1946 та інших років, ми не дивимось страшних відео, адже дитяча психіка формується, і не хочеться її травматизувати.
У ці дні я розповідаю дітям про свою бабусю Ганю. Про те, скільки рочків їй було у далекому 1933. Про те, як тяжко виростити хліб і скільки праці потрібно було століття тому, аби він опинився на столі. Про те, як моя бабуся стирала долонею крихти зі столу і з’їдала їх. Про те, чому  в нашій родині ми  не викидаємо їжу і не даємо їй зіпсуватись.  Чому навіть зараз сухенький хлібчик ми несемо на поживу чайкам.
А також ми читаємо дитячу літературу на тему голодомору. На мою думку, збірка “Зернятко надії” – це найкраща добірка дитячих творів про геноцид нашої нації в одному виданні. У ній ви не прочитаєте жахіть, але відчуєте серйозність проблеми.
Цього року я поділюся з вами ще одним твором із цієї збірки. Написала його дитяча письменниця Зоряна Живка. Називається “Ангел на ймення Грушка”. Ви не зустрінете у цьому оповідання із янголом, але ви його відчуєте.  І він матиме дещо неочікуване втілення.
Із перших рядків ми знайомимось із дівчинкою-першокласницею і її бабусею, яка знає все-все. Я, коли читаю оповідання, уявляю себе на місці цієї дівчинки і ніби спілкуюся зі своєю бабусею, яка миє тарілки, поки я її розпитую. Я відчуваю запах її хати, у мене таке ж сильне бажання скуштувати гарячого свіжоспеченого хліба, і  так само бачу образ груші-дички із гойдалкою…
Неписьменна бабуся ніби читає з пам’яті народної події 1932-33 років. Їй не треба було подорожувати Україною, аби розповісти її трагічну історію. Їй навіть не треба було вміти читати чи писати.  Їй судилося жити у звичайному українському селі в ті роки.
Діалог бабусі й онуки, зв’язок поколінь, родина, яка вижила, яка мала моральні цінності, яка не зламалася.
Онука, яка зберегла цю пам’ять і передала нам. Щиро дякую Зоряні Живці. Кожного разу оповідання зачіпає мене чимось: то спогадами про своє дитинство й бабусю, то красою родинного гніздечка, то силою українського духу…

Не можу читати його без сліз. Але це хороші сльози. Авторка дозволила опублікувати начитаний текст її твору.

Його можна прослухати за посиланням  Ангел на ймення Грушка