Учора о вечірній порі ми мали вечір пам’яті жертв голодоморів з нашою шкільною родиною (“Українська школа «Софія»”). Ми запалили свічку пам’яті, помовчали, подумали, помолились, побажали нам Перемоги.
Пані Тетяна поділилась історією про те, як її родина на Поліссі вижила завдяки тому, що поруч був ліс.
Я старшим дітям прочитала оповідання Зоряни Живки (Зоряна Живка) “Ангел на ймення Грушка”.
Реакція учнів була тотожною до моєї, коли я прочитала цей твір уперше. Я пам’ятаю, що одразу тоді згадала про свою бабусю, у пам’яті відтворювалися уривки діалогів з нею про цю трагедію. Наші бабусі такі схожі, що мені здається, що Зоряна пише не про свою бабусю, а про мою… Чесно.
Діти, так само, одразу почали згадувати про свої родини. Я переживала, щоб хтось раптом не розповів щось травмуюче для їхньої молодої психіки. Я вдячна авторці, що наскрізне послання її твору – “Ми вижили та вистояли попри все”. Ось саме такими історіями коротко ділились “А наша родина залишилась живою завдяки їжачку…”, “А моя бабуся розповідала…”, “А моя прабабуся замовчувала, боялася…”
Я здивувалась, що 12-13-річні діти, без додаткових запитань чи натяків провели паралелі із сьогоденням. Прозвучали назви сучасних міст на півдні України, де зараз, от у цей момент, людям важлива скибочка хліба, аби вижити.
А потім були розмови довкруж багаття. Я почула історії від дітей, які рятувалися від війни. Оця тема болю відчинила двері для глибших розмов. Історії наших підлітків зовсім не дитячі, вони відчувають і мислять по-дорослому. Вони хвилюються, гніваються. Ці історії… вони рвуться назовні.
А я собі думаю: скільки їх ще є говорених-не-переговорених, горьованих-не-перегорьованих, виплаканих і придушених, захованих у таїні серця…
Особлива подяка моїм колегам, які взяли активну участь в організації моменту пам’яті про #Голодомор
#ukraine_famine #ukraine #Holodomor #genocide