Назву цієї книжки можна перекласти по-різному. “Бог, Який вибачає” або “Вибачаючи Бога”. І, залежно від стану серця і стосунків із Ним, нашого досвіду й теології, яка сформувалась із досвідом, людина перекладе чи сприйме назву так, чи інакше.

Я сприймаю як “Бог, який вибачає”. У моїй теології Він – святий. Я можу на нього розгніватись, але це через омеженість моєї душі, через обман, який глибоко прокрався й вкорінився в серці. Але розум мій говорить, що Він робить все якнайкраще для мене. І те “якнайкраще” не завжди вписувався в мій обмежений світогляд. Тож Він мене може вибачити за наслідки, які приніс обман у життя, а не я Його.

Ще до початку своєї історії юна філософиня, авторка цієї книжки Хіларі Янсі вважала, що люди з обмеженими можливостями насправді обмежені тими, хто їх так бачить: “Івалідність – це не вияв зла. В інвалідності немає доброго чи злого. Вона просто є в чиємусь житті, і повнота такого життя додає кольорів і форм та значимості тій відмінності, яка викарбувана в чиємусь тілі чи розумі.”

Згодом Хіларі одружилась і завагітніла. І дізналась про те, що носить в утробі дитину з інвалідністю. Вона відмовилась від аборту, обравши не легке життя, а життя в повноті.

Молода жінка чесно описує свої етапи горювання та емоції: неприйняття, сильне почуття провини, підвищена тривожність, надія на чудо зцілення, ненависть, гнів на Бога, підкорення і прийняття. На неї чекали безсонні ночі, постійний страх за життя дитини, соціальне несприйняття.

Вона й досі йде цим шляхом. Вона примирилася з Богом. Бо Він допоміг їй розвернутися і побачити свою дитину не так, як бачить її світ, не так, як пропонує бачити теологія процвітання, а так, як Бачить її Бог – дивно утвореним.

Хіларі допомогла й мені, як читачці, зробити цей розворот.

Немає такого, що Бог щось нещодав моїй дитині, навпаки, Він їй дав більше, ніж я ще здатна побачити. Я відчуваю, що моя неповносправна душа зцілюєттся від обманів. Я дозволила себе обманути.

Ось такий список брехні я виявила в собі:
– стандарти фізичного і ментального розвитку вказують на повноцінність людини,
– якщо є якась “вада”, то потрібна віра, щоб отримати зцілення,
– я краще можу рухатись, ніж людина з фізичною інвалідністю, я краще розумію, ніж людина з ментальними особливостями,
– у Божому Царстві все ідеальне, там немає фізичних “особливостей”.

Ось правда, яку я усвідомила:
– моїм стандартом є Бог, а Він – суцільний Нестандарт,
– віра потрібна, щоб жити з любов’ю і вдячністю, зцілення потрібне в першу чергу моїй душі, яка дивиться з викривленням на те, що Бог створив і обмежено розуміє те, що Бог робить,
– краще визначає Бог, а не я і не світ,
– у Божому Царстві є Христос із ранами від цвяхів. Там немає болю і там все ідеальне. Але те ідеальне може бути не зовсім таким, як я собі намалювала.

Ось блог авторки книжки https://www.hilaryyancey.com/blog