Марша Фочук-Скрипух написала не одну книжку про Другу світову війну й долю мешканців України в ній. Історична повість Making Bombs for Hitler (“Виготовлення бомб для Гітлера”) про українців на території фашистської Німеччини.
Вже багато існує відгуків на цю книжку, тому я поділюсь особистою рефлексією.
Рідна сестра моєї бубусі Марія була остербайтером, але я не скористалася можливістю й не розпитала її про це, коли вона була живою.
Дякую письменниці Марші, що мала сміливість і розпитала українців про їхнє життя як рабів у Німеччині. І за ще більшу сміливість описати це й донести до читача. Я не уявляю, до якої глибини болю вона торкалася, проживаючи й прописуючи реальні життєві історії.
Разом з її персонажами я опинилася в тюрмі (таборі) для остербайтерів та полонених з інших країн.
Відчула запахи хлору біля умивальників, прілої соломи з матраців у бараках, гидкої юшки з редькою в їдальні, невинної крові дітей у лікарні, металевого пилу й пороху на заводі. Я відчула подих війни, руйнування, знущання, небезпеки, смерті, несправедливості.
Тілом проходять дрижаки, коли дивлюся на порепані й розпухлі від морозу ноги дитини, покллоті голками пальці, розчухане від укусів бліх тіло, запалі очі й гострі вилиці.
Холодна підлога, холодна вода. Холодна ковдра – оксиморон війни.
Пронизливий гул літаків, звуки не грому, а розірваних бомб. Смердючий підвал без світла та їжі. Табір для біденців. Американці, британці, совєти…
Роз’ятрене серце дитини, яка втратила дитинство, втративши батьків, сестру, друзів, силу. Але не втратила гідність. Найбільше мене в головній персонажці вразила недитяча сила волі відмовитись від їжі, теплих шкарпетків заради того, щоб подруга мала плаття.
А ще вразила кмітливість дітей і вміння ризикувати, аби хоч якимись вчинками вносити збій у систему зла.
Україна та її людський ресурс був ласим шматком для різних країн під час Другої світової війни і забирається зараз.
Війна знімає маски й показує справжні обличчя не лише окремих людей, п цілих народів і країн. Вона оголює не тільки дітей, але й правду.
Читаю художню літературу на основі історичниї подій в Україні й не можу збагнути – ЧОМУ саме нашій країні доводиться так багато страждати? Я розумію, що ми далеко не святі. Але таке враження, що найгірше, що могло прийти на нашу землю – вже прийшло.
Бути потрібним, аби вижити. Це те, що допомогло остербайтерам, які вціліли. З них не виссали останню кров, їх не отруїли, їх не розірвали бомби. Вони вціліли. Але скільки ми втратили, бо вони були занадто малі, занадто кволі, занадто хворі чи слабкі.
Чи раптом не ця установка “Я маю бути потрібним – і це головне ” стала підґрунтям для маніпуляцій комунізму? Скільки життів ще зруйнує ця брехня?