На цій світлині я проводжу урок і розповідаю дітям про вірш Лесі Українки “Як дитиною бувало”, написаний нею у 27 років.
Вона вже була зрілою сформованою особистістю. І щоразу, коли я повертаюся до цього тексту, відкриваю його для себе глибше.
Дуже часто з цього вірша цитують рядки:
«Я була малою горда,Щоб не плакать, я сміялась».
Їх подають як формулу сили. Як заклик не зосереджуватись на болю, бути позитивними, усміхненими, триматися й рухатися далі. У мене навіть є шкарпетки з цією цитатою. Саме їх я тримаю в руках на світлині. Цитата стала мотиваційним гаслом.
Але ці слова часто виривають із контексту.
Бо весь вірш — не про заборону сліз.
У дитинстві гордість була для Лариси Косач щитом. Сміх — маскою. Це була стратегія – приховати фізичний біль, не показати вразливості.
У зрілому віці Леся вона говорить інакше:
«І забувши давню гордість,Плачу я, щоб не сміятись».
Тут головне слово “гордість”. Вона відмовляється від неї як інструменту захисту. Вона більше не хоче ховатися за сміхом.
Бо сміх може стати насмішкою. Сатирою. Епіграмою. Тим, що ранить і принижує. Тим, що перетворює життя на гіркий іронічний напис.
Поетеса обирає іншу стратегію: прожити біль. Заплакати чесно.
Краще справжні сльози, ніж цинічний сміх.
Мене вражає, що ці слова написала 27-річна жінка. За ними — досвід, викристалізований через страждання. Вона говорить як людина, яка щось про непрожитий біль.
Цей твір вивчають у 5 класі. Я спостерегла, що дітям 11 років легше зупинитися на першому рівні — “не плакати — бути сильними”. Бо їхня психіка ще не готова до зрілого висновку: важливо дозволити собі плакати.
Дивлячись на світ довкола, я бачу, що ми теж боїмося сліз. У соцмережах ми усміхнені. Легше виставити фото прильоту десь по сусідству, ніж показати світлини будинку своїх батьків з вибитими вікнами. Легше написати загальне про війну, ніж показати світлини 4 років тому – рідний двір із бруківкою, вивернутою ворожим танком. Легше говорити абстрактно, ніж виставити фото прострілених стін і стелі зі спальні своїх дітей.
Бо поряд зі співчуттям завжди є ризик хейту. Ризик злобної “епіграмності”. Ризик гіркої насмішки, яку уникала поетеса.
Я не впевнена, що готова показати ці світлини. Бо якщо світ не почув досі, то вже не почує.
Це вимагає великої сміливості — не бути гордою, не ховатися за усмішкою.
Можливо, зрілість — це саме про це:
забути давню гордість
і дозволити собі плакати,
щоб не сміятись.
«З насмішників Він (Бог) насміхається, а покірним дає благодать».
Книга Приповістей 3:34