Попри тяжкі історичні події, ці казки й оповідання не травмують дітей. Вони дають опору, показують силу народу й передають історію поколінь. Діти вчаться цінувати свій рід, землю та народ, усвідомлюючи, що вони існують завдяки тому, що їхні предки змогли вижити.
Коли в родині малі діти, їм особливо складно пояснити деякі істини з Божого Слова. Деякі батьки уникають розмов про смерть Христа. Бояться, що травмують дитину поганими новинами. Проте дитина, як і будь-яка людина, не знатиме Справжнього Ісуса, якщо не буде знайома з тим, як Він страждав, як Він помер і як Він став знову живим. Ми заберемо від Бога славу, якщо не поділимося історією про славну дорогу до Голгофи, славний хрест і славну гробницю.
Пропоную конспект заняття, яке орієнтується на християнські цінності. Такий урок я проводила для дітей молодшого шкільного віку. На уроці поставлені акценти на родючість України, працьовитість її людей. На рівні дитячого сприйняття пояснено, що в людей було забрано. Акцент на тому, що ми існуємо як народ. Використано символи: свічку, незабудку, хліб. Наприкінці молитва. Заняття було проведено до повномасштабного вторгнення росії в Україну.
Я старшим дітям прочитала оповідання Зоряни Живки (Зоряна Живка) “Ангел на ймення Грушка”.
Реакція учнів була тотожною до моєї, коли я прочитала цей твір уперше. Я пам’ятаю, що одразу тоді згадала про свою бабусю, у пам’яті відтворювалися уривки діалогів з нею про цю трагедію. Наші бабусі такі схожі, що мені здається, що Зоряна пише не про свою бабусю, а про мою… Чесно.
Цього року я поділюся з вами ще одним твором із цієї збірки. Написала його дитяча письменниця Зоряна Живка. Називається “Ангел на ймення Грушка”. Ви не зустрінете у цьому оповідання із янголом, але ви його відчуєте. І він матиме дещо неочікуване втілення.
Із перших рядків ми знайомимось із дівчинкою-першокласницею і її бабусею, яка знає все-все. Я, коли читаю оповідання, уявляю себе на місці цієї дівчинки і ніби спілкуюся зі своєю бабусею, яка миє тарілки, поки я її розпитую. Я відчуваю запах її хати, у мене таке ж сильне бажання скуштувати гарячого свіжоспеченого хліба, і так само бачу образ груші-дички із гойдалкою…
Завдяки розповіді про літак АН –225 (це її паспортне “ім’я”) я зі своїми донечками дізналися, скільки всього корисного й цікавого робила наша “Мрія”. Вона жила так недалеко від моїх батьків, лише кілька кілометрів, а ми так мало про неї знали… Хіба я могла здогадуватись, які вантажі вона перевозить, яку гуманітарну допомогу надає і які виставки відбуваються прямо в ній всередині?