Цікава історія від автора та ілюстратора з міжнародним життям Ліо Ліонні «Тіко й золоті крила» розповідає нам про пташеня Тіко, народжене без крил, яке прагне бути як усі – могти літати, безтурботно пурхати, дружити й просто насолоджуватись життям.

Він настільки був захоплений бажанням мати крила, що хотів не просто звичайні, як у всіх, – а золоті!. Бажання здійснилось, птах всеодно відрізнявся від інших – його крила разючо виблискували на сонці, на відміну від чорних крил інших птахів його виду.

Проте недовго прожив Тіко із сліпучо красивими крильми. Милосердя і співчуття в його серці призвело до втрат, але втрат із здобутками. Спочатку птах подарував золоту пір’їну бідному чоловікові, який не міг придбати ліки хворій дитині. Замість золотої в нього виросла чорна пір’їна. Потім Тіко роздав подарунки іншим людям: нові ляльки для бідного казкаря з лялькового театру, веретено для злиденної жінки, щоб вона могла виготовити собі шаль, компас для небагатого рибалки, що заблукав  у морі. Останню пір’їну він віддав нареченій… Тепер він мав чорні крила, як в усіх…

Із темними крилами він виглядав точнісінько так само, як пташки, що сиділи на дереві. Вони з радісним щебетанням прийняли його до своєї зграї.

Я не знаю точно, що хотів сказати цієї історією нам автор. Мене це спонукає до різних роздумів.

Кожен з нас у якійсь сфері почувається без «крил»: чи то не має бажаного таланту, чи якогось вміння,  чи не таланить у чомусь, здоров’я не дає мати чи могти  щось бажане, шлюб “не клеїться”, діти не слухаються, робота не робиться … І ми отримуємо їх – або завдяки тяжкій і наполегливій праці, або комусь просто пощастило чи сталося чудо. Отак ми і живемо – крилаті радіємо життю, безкрилі – з жадібним бажанням літати і бути як усі.

Коли ми здобуваємо бажане – талант, здоров’я, фінанси тощо – чи ділимось ми даним нам даром з іншими, чи щедро “роздаємо” себе, вкладаємо в інших а чи разюче відрізняємося своїм даром, виблискуємо і живемо гордим незалежним життям?

Ще я думаю про людей з фізичними вадами. Мені згадався Нік Вуйчич. У нього немає бажаних крил, але є внутрішні крила, якими він окрилює інших, роздаючи себе.

До того ж, я подумала про зграю – як же нам хочеться бути прийнятими, такими як усі! Дуже складно жити у суспільстві чи то з вадою, чи то з великою перевагою. Таких часто не приймають, і це є реальністю.

Також приходить на гадку картина ідеальної Церкви (описана у Писанні) – де кожен має бути прийнятим і мати своє місце, де кожен може роздавати себе, бо знає, що те, чим він володіє не походить від нього самого, а від Того, Хто його створив, де не має значення, якого кольору твої крила і чи взагалі вони є у тебе, а має значення Хто ти є у Ньому….